Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Цього верховний жрець уже не витерпів і недвозначно
підтримав царя:
- Так, вона божевільна!
- Хоч я й божевільна,- просичала Телкіза,- але на-
решті сказала вам усе, що хотіла!
Так, вона сказала все, приголомшивши князів і вельмож.
Проте на душі в неї після цього все одно не полегшало:
важкий камінь, який гнітив душу й тіло, ще дужче при-
давив її.
Знемагаючи від цього тягаря, вона сказала;
- Тепер ти можеш уже відпустити мене, Валтасаре.
- Іди,- дозволив цар.
Телкіза підвелася, і блиск її очей погас. Вона думала, що
розповідь про глум Есагіли і Набоніда над її тілом викличе
обурення в серці Набусардара, однак воно лишилося глу-
хим і байдужим до її болю.
Приголомшена його байдужістю, Телкіза пішла до ви-
ходу. Проходячи поміж рядами столів, оздоблених гірлян-
дами квітів і заставлених золотим посудом, вона почула,
як Ісме-Адад іще раз сердито повторив:
- Далебі, вона таки божевільна.
- Ет,- махнув рукою Валтасар, даючи цим зрозуміти,
що більше говорити про неї не варто.
Його голос примусив Телкізу озирнутись. Зупинившись
на порозі, вона ще раз окинула поглядом бенкетний зал.
М'який килим із троянд раптом обернувся для неї на ко-
люче терня, гірлянди лотоса під стелею видалися їй за-
шморгами шибениць, дзвін чаш - стукотом ожилих скеле-
тів, усмішки п'яних облич-вищиром самої смерті.
Ні в чому не було вже ні життя, ні краси. Вона відчула
неймовірну втому...
Вельможа Сібар-Сін підвівся з-за столу й, підійшовши до
Телкізи, запропонував провести її.
- Гаразд,- погодилася вона,- а всі ці хай будуть про-
кляті, прокляті...
- Твоїм устам негоже вимовляти такі слова, княгине.
Вони створені для насолоди, а не для прокльонів.
- Я сита, сита всім по саму зав'язку. Хтось із богів зжа-
лився наді мною й навіяв мені думку про останню насолоду,
якої я ще не спізнала... він навіяв мені думку про смерть.
Сібар-Сін зареготав над її навіженством і вийшов з нею
в коридор.
Зненацька вона зупинила його й рвучко схопила за руку.
- Ти чуєш, Сібар-Сіне?
Бенкетний зал виповнювався дзвінкими звуками арф.
- Ти чуєш? - запитала вона знову, конвульсивне сти-
скаючи його руку.
- Чую,- кивнув головою вельможа-звабник.- Від цієї
музики слабшає воля й руйнуються задуми.-І додав:-
Та ми з тобою завжди були непохитними.
- Справді, Сібар-Сіне, що нам до музики... вона для
богів, а не для людей.- Телкіза важко зітхнула.- Щойно
я аж палала від бажання помститися Валтасарові. Але за-
раз думки чогось почали плутатися мені в голові. Ось одна
з них щойно шепнула мені, що краще було б не прагнути
помсти, а знову стати невинною дівчинкою й безжурно гра-
тися в царській алеї різнокольоровими крем'яхами.
- Ти плачеш, Телкізо...
- О! - Вона опустила вії й розмазала ними дві мерехт-
ливі сльозини.
- Ти мусиш бути сильною. Ти княгиня, а слабість вла-
стива тільки рабам. Ти сказала, що жадаєш помсти. Помети-
ся, і тобі полегшає на душі. А до пори дитинства поверну-
тись уже неможливо. Людина мусить іти, іти й довести до
кінця те, що визначено їй богами.
- Іти, іти й довести до кінця те, що визначено богами...-
повторила Телкіза,-Що ж, нехай буде так...
Вона вирвала з гірлянди на стіні дві билини нарду й ро-
зім'яла в пальцях. Потім підкинула їх угору й стежила,
як вони летять униз. Коли билини впали на пелюстки при-
м'ятих троянд, Телкіза наступила на них ногою й розтоптала.
- Все марнота марнот...- мовила вона сумно й пригні-
чено. І провела рукою по холодному чолу.-Тепер я прагну
вже тільки смерті. Я хотіла б помирати довго-довго...
- Вино затьмарило тобі розум, Телкізо. Тільки раб може
мріяти про смерть.
- Мені треба повернутися на жіночу половину,- мови-
ла вона майже нечутно й заквапилася до протилежного
крила палацу.
Сібар-Сін залишився сам.
Телкіза повернулася на жіночу половину, де бенкет теж
був у розпалі, й примусила себе люб'язно усміхатися. Чарів-
на й сліпуча, вона сіла за стіл, ловлячи на собі заздрісні
й сповнені захвату погляди княгинь.
Телкіза побачила, що цариці в кімнаті немає-мабуть,
скористалася її відсутністю й понесла пророкові Даниїлові
їсти й пити зі святкового столу, її це нітрохи не здивувало.
Зв'язок цариці з цим мудрецем ніколи не викликав у Тел-
кізи особливих почуттів. Тим байдужіше було їй до нього
сьогодні.
Вдихаючи пахощі смоли й квітів, вона замислено диви-
лася в далечінь, хоч душею й досі лишалася в бенкетному
залі. Думала про Набусардара.
Щойно вмовкли звуки струн і завмерли останні звуки пі-
сень, Набусардар вислухав повідомлення воєначальників
Ісма-Еля про те, що на вавілонському передпіллі все спо-
кійно і що місту не загрожує жодна небезпека, передчуття
якої так тривожило душу верховного воєначальника. Під
час учти він майже не пив і в думках ще й досі перебував
на фортечних мурах. Лише один раз задивився на прозору
краплю вина й побачив у ній огорнений пітьмою барсіпп-
ський палац. З ніжністю уявив собі в ньому Нанаї, яка
спить під охороною варти, Теку, Гедеку і вчителя Улу. Його
виповнювало почуття невимовної вдячності до сплячої На-
наї, яка вже кілька тижнів носить під серцем його первістка.
Набусардар стер краплю вина, а голос Валтасара споло-
хав це видиво...
- Я все-таки вижену його! - вигукнув він з твердою
впевненістю.
Аби зрозумів і бог іудеїв, що в Вавілонії владарює Вал-
тасар і що його волю неухильно виконуватимуть його під-
дані, він накаже випити на свою чесіь і славу із священного
посуду, який привіз із єрусалимського храму Соломона На-
вуходоносор і який у кількості чотирьох тисяч п'ятисот пред-
метів зберігається серед скарбів, котрі недавно, за домов-
леністю, повернула Валтасарові Есагіла. Посуд цей свя-
щенний, і ніхто із смертних не сміє до нього торкатися, але
саме тому він накаже принести його сюди, наповнити ви-
ном і випити за здоров'я царя Валтасара, повелителя світу.
Не вагаючись і хвилини, Валтасар звелів управителеві
палацу принести посуд до бенкетного залу.
Ісме-Адад, укладаючи з царем союз, зобов'язався повер-
нути цей посуд (Храмове Місто викрало його з царської
скарбниці- після смерті Навуходоносора) і слова свого до-
тримав. Він не збирався чинити цареві перешкод, але, по-
терпаючи за своє життя, нагадав йому, що посуд цей свя-
щенний і ніхто, крім богів, не сміє торкатися його своїми
устами.
- А я хіба не син богів? - здивувався цар словам вер-
ховного жерця.
- Навіть син богів не сміє цього допустити, так велінь
Мардук.
- А хіба Мардук, а не Валтасар править халдейським
царством? - закричав цар, і очі його блиснули гнівом.-
Я знаю, ви всі маєте мене за недоумка! У мене всюди
є вуха, і я знаю, що про мене патякають. Але я саме для
того й скликав вас, щоб ви переконалися в моїй силі.
Тоді підвівся мудрий рабіанум Ідін-Амуррум і шаноб-
ливо мовив:
- Навіть Навуходоносор, хоч він і був царем могутнім
ї непереможним, не дозволяв собі....
- А хіба я не могутніший за Навуходоносора? - спалах-
нув Валтасар.-Хто переміг Кіра-Навуходоносор чи я?
Щоб заспокоїти його, бенкетники лицемірно загукали:
- Ти, ти, великий наш царю!
- Отож-бо! - Валтасар сприйняв ці слова за щиру прав-
ду, і йому відлягло від серця.
Тим часом раби вже вносили до залу священний посуд,
який виблискував золотом, і розставляли його на бенкет-
них столах. Згідно з волею царя, його поставили навіть пе-
ред наложницями й відомими на весь Вавілон розпусни-
ками.
До залу, тримаючи на плечах вузькогорлі тірські глеки,
наповнені найвишуканішими винами з найзнаменитіших
сортів винограду на острові Хіос, у місті Лампсак, на острові
Кріт і в містах Загра та Гурнія, на острові Лесбос і в місті
Бібл,-вино з цього міста пахло ранніми фіалками,-під
звуки подвійних флейт і єгипетських систрів убігло чоти-
риста підчаших.
Валтасар наказав гостям зняти з голів золоті обручі й сам
скинув свою дорогоцінну тіару. Потім до залу ввійшли раби
зі срібними тацями. На одних лежали купи миртових він-
ків, на інших стояли широкі мікенські вази з дорогою есен-
цією. Рабині, які низкою впливли до залу, брали вінки зі
срібних таць, умочали їх у дорогі есенції й надівали на
голови гостям.
Найкращий вінок з віття лавра й золотих ягід, змочений
у найдорожчій есенції, перев'язаний стрічками й оздобле-
ний коштовним камінням, поклали на голову цареві.
Підчаші зняли з пліч срібні глеки, і в золоті чаші поли-
лися насичені гарячим благодатним сонцем вина.
Для його святості Валтасара наповнили золоту двовуху
чашу, яка виділялася з-поміж інших своїми розмірами та
формою, наповнили її вином, густим і червоним, як кров.
Він схопив посудину обома руками й підвівся з крісла.
Очі його палали, щоки лисніли, а високий лоб здавався
міцним, мов гранітний лоб священного бика. Голос його
дзвенів, коли він припрошував гостей:
- Пийте, мої князі й вельможі! Пийте на славу Валта-
сара!
Він першим підняв чашу й приклав до вуст.
І тієї самої миті, коли губи його торкнулись краю посу-
дини, пломінці свічок затрепетали й погасли. Крижаний ві-
тер промчав тисячоколонним залом.
На величезній стіні з'явилася людська рука і, сповнивши
всіх невимовним жахом, написала перстом:
«МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УФАРСІН» '.
Чаша випала з рук Валтасара.
Він прикипів очима до напису, відчуваючи, як усе його
тіло охоплює дрож. Чоло його вкрилося краплями поту.
Все довкола завмерло.
Довго стояв він так, занімілий, і все живе в бенкетному
залі завмерло разом з ним. Коли ж хтось наважився пово-
рухнутись, Валтасар простогнав:
- Знамення долі! Застереження!
Нарешті, трохи отямившись, він наказав скликати всіх
мудреців, звіздарів і тлумачів.
Проте ніхто з мудрих і осяяних мудрістю не знав, що оз-
начають ці загадкові слова.
Звістка про подію миттю облетіла весь палац, і до бенкет-
ного залу з жіночої половини прибігла цариця. Вона по-
радила Валтасарові вдатися до пророка Даниїла, який
неодмінно витлумачить ці слова.
Даниїл увійшов до залу в супроводі охоронців. З першо-
го ж погляду було видно, як потьмяніли від в'язничної тем-
ряви його очі й скільки нових зморщок з'явилося на його
старечому обличчі. Але розум, дар природи, ніщо не змогло
ослабити, і Даниїл витлумачив цей віщий напис.
Він витлумачив його так:
- «Мене» означає «облічив бог царство твоє і поклав
йому кінець»; «Текел» - «тебе зважено на вагах і визнано
дуже легким»; «Уфарсін» - «розділено царство твоє і від-
дано мідійцям та персам».
- Так,- витиснув із себе Валтасар, відчуваючи, як язик
дерев'яніє йому в роті і як поступово німіє все тіло.
Біль і відчай на мить заслонили йому все довкола. Вихор
думок загасив блиск в очах, і вони, темніючи, крадькома
оглядали гостей.
' Мене, мене, текел, уфарсін (арамей.)-полічений, поліче-
ний, зважений, розділений.
Валтасар чекав, що хтось із князів розвіє тривогу свого
царя, втішить його, переконано скрикне, що це не знамення
небес, а підла хитрість. Адже Мойсей обернув палицю на
змію, а камінь - на воду. То цілком можливо, що цей таєм-
ничий напис на стіні бенкетного залу - справа рук іудеїв,
Однак ніхто не захотів розвіяти його тривоги.
Невже вони й справді бояться й вірять, що хтось, силь-
ніший за Валтасара, визначив край його царюванню і що
наближається його кінець?
Валтасарові губи розтулилися, і крізь них несподівано
вирвався тупий, конвульсивний сміх, від якого скривилося
все його обличчя. Так він висловлює свою зневагу до тих,
хто не захотів знайти слів підбадьорення для свого царя
і покинув його в хвилини цього страшного відчаю.
Валтасар нахилився і сам підняв з підлоги золоту дво-
вуху чашу. Поставивши її на стіл, він звелів знову налити
в неї вина.
Ще тоді, коли вона впала на підлогу, в неї закотилася
криваво-червона троянда. Валтасар наказав залити її ви-
ном, білим і густим сірійським вином. Багрянець її пелю-
сток просвічував крізь золотистий напій і торкався його вуст,
коли він пив вино.
Він звелів налити собі знову й знову осушив чашу до
дна.
Цар пив, і разом з ним мусили пити і його князі та вель-
можі. Він пив без перепочинку, аж поки голова його, зов-
сім очманіла, схилилася на спинку царського крісла.
Повівши очима, Валтасар відшукав обличчя пророка Да-
ниїла, який стояв неподалік і ждав, коли цар відпустить
його. Валтасар мотнув безпорадно головою, зібрав рештки
своєї сили й закричав:
- Одягніть його в пурпур! На груди почепіть золотий
ланцюг і оголосіть по всьому царству, що відтепер він -
третій муж у халдейській державі. Так винагороджує Вал-
тасар тих, хто вірно йому служить!
Перший радник наблизився до п'яного володаря й нага-
дав йому, що третім мужем у халдейській державі він ого-
лосив уже великого полководця Набусардара і що не ли-
чить цареві ламати своє слово.
Та Валтасар уперто повторював:
- У пурпур одягніть його, золотий ланцюг почепіть на
груди й оголосіть по всьому царству, що відтепер він -
третій муж у халдейській державі.
Даниїл наважився підійти до підвищення й скромно ска-
зав:
- Я не прошу в твоєї святості ні пурпурових шат, ні
золотого ланцюга, ні шани, ні слави.
- Ти нехтуєш царськими дарами? - здивувався Валта-
сар.
- Ні, твоя святість,- лагідно пояснив ослаблий в ув'яз-
ненні старець,- але дорогі шати, золото й слава, так само
як і людське тіло,- все одно, що трава, а почесті - все одно,
що польова квітка. Трава висохне, квітка осиплеться, коли
на неї війне подихом смерті. Все марнота марнот і все ми-
нуще.
Валтасар бачив перед собою Даниїлову постать мов у ту-
мані й нічого не розумів з його слів. Безвладним язиком він
повторював тільки,те, що випадково вловив його слух:
- Квітка осиплеться... трава висохне...
- Так, квітка осиплеться, трава висохне, коли на неї
війне подихом смерті,- підтвердив Даниїл.
Несподівано Валтасар почув його голос і закричав знову:
- У пурпур уберіть його і золотий ланцюг почепіть на
груди... а мені вина... вина мені й усім моїм князям!..
Гості вже були п'яні, як ніч,~але слуги знову слухняно
наповнили вином дзвінкі золотогранні чаші.
Від сходу сонця в день Свята врожаю й перемоги над
Кіром вавілоняни, змучені тривалою війною, ждали сиг-
налу сурм, щб розпочати бенкет у будинках, гаях і на ву-
лицях.
Разом із першим ковтком вина в тисячоколонному залі
Валтасар звелів і народові веселитися та бенкетувати. Отож
з першими звуками сурм люди викочували на вулиці бари-
ла з вином і пивом, розкладали вогнища й смажили на рож-
нах цілі туші. У величезних казанах булькала сочевиця.
приправлена тонкими прянощами, на дошках пахли накра-
яна цибуля й зубки часнику. В глиняних мисках готували
з меду й сала мірсу - улюблені ласощі дітей. Повні фрук-
тів коші стояли прямо під ногами в перехожих.
Зграйки дівчат танцювали просто на вулицях, їхні шиї
оздоблювало тонке намисто, над щиколотками видзвоню-
вали виті браслети з брязкальцями. Кісточками пальців.
і долонями вони били в білі тамбурини.
Слідом за ними сунули натовпи роззяв і спраглі за жіно-
чою ласкою воїни.
Але найбільші юрби збиралися там, де вершилися суди
над чужинцями. Валтасар віддав у руки народові вцілілих
полонених персів, ассірійців та мідійців. Єгиптян карали
а помсти за те, що фараон перейшов на бік Кіра; лідійців -
з ненависті, що їхній цар Крез погодився стати Кіровим рад-
ником і. супроводжував його в поході на Вавілон; арабів -
за те, що злощасні арабські провінції зрадили Вавілонію
й перекинулися до Кіра; іудеїв - за те, що вони осмілились
повірити в перемогу Кіра.
Самозакохані й пихаті халдеї, як ніколи, жадали чужої
крові і знову щедро омивали нею місто богів.
Перемога й вино запаморочили їм голови, і вони в п'я-
ному шалі гасали по вулицях. Страшна, мученицька смерть
спостигала кожного, хто не був халдеєм.
Вавілоняни садовили чужинців на гострі палі й нацько-
вували на них роз'ярілих диких звірів; кидали їх у казани
з киплячою смолою, обливали їхні тіла розтопленим оло-
вом; вирізали їм язики; на фортечному мурі сотні воїнів
верхи на конях і в бойових колісницях, волочачи за собою
тіла живих персів, змагалися в спритності.
Так розважався люд під відкритим небом, тимчасом як
цар і знать бенкетували в Муджалібі.
Весь Вавілон поринув у буйні веселощі. Місто сповнилося
радісними вигуками. Дика вакханалія наростала з кож-
ною годиною і безсоромно пропонувала свої п'янкі груди
кожному, хто бажав у цей час припасти до її джерела.
Перш ніж день схилився до вечора, все живе лежало за-
хмеліле в будинках, на дахах, на терасах, на вулицях, на
площах, у садах і гаях.
Тверезими залишились тільки ті, хто потай або явно че-
кав приходу Кіра і бачив рятунок лише в його царюванні.
Увечері оголосили Валтасарів указ, згідно з яким жінки
й дівчата мали віддаватися воїнам на вежах. Спершу під-
пилі діви й зрілі жінки пропонували себе хоробрим воїнам
тільки на сходах храмів і біля ніг небесної Іштар, богині
родючості. Але коли темрява повила Вавілон, розпусниці
й перелюбниці віддавалися в усіх будинках, на дахах і на
вулицях. Воїни цілими загонами залишали мури, змінюю-
чись через кожних кілька годин, щоб усяк досхочу міг на-
сититися дарами перемоги й кохання.
А тим часом на вавілонському передпіллі перське вій-
сько невтомно розчищало занесені піском канали й під
захистом ночі наближалося до берегів великої ріки, обли-
ваючись потом від виснажливої праці.
Тепер досить було підняти заставки в греблях, щоб вода
ринула в канали й оголила русло Євфрату.
Кір чекав лише стріли від Ела.
І стріла нарешті просвистіла в повітрі. На ній було на-
писано:
«Мій царю, твій час настав, тут усі п'яні, і вельможі, і
простолюд».
І справді, у Вавілоні всі, від малого до великого, були
п'яні. Народ і воїни - на вулицях; цар, князі й вельможі -
в Муджалібі.
Бенкет у тисячоколонному залі вирував на повну силу.
Відчай і тривога, які спершу були закралися під дах Му-
джаліби, змінилися сміхом і повною розкутістю. Валтасар,
щоб приборкати свій розпач, наважився вголос висловити
здогад, що той таємничий напис на стіні - інтрига іудеїв.
У цьому неважко було впевнитись, коли врахувати, що тіль-
ки Даниїл зумів розгадати цю нісенітницю. Всі охоче при-
йняли таке тлумачення. Це був бажаний промінь світла,
який знову розсіяв їхні похмурі думки.
Валтасар і гості пожвавішали.
- їжте, пийте й веселіться, друзі мої! - припрошував
він князів і вельмож.
І ті їли, пили й веселилися.
Їли найвишуканіші страви, пили найдобірніші вина, гучно
веселилися й віддавалися розпусті з п'яними наложни-
цями.
І лише один Набусардар залишався тверезим. Думки про
фортечні мури й про Нанаї не покидали його й на хвилину.
Під страхом смерті він наказав тепер щогодини доповідати
йому, чи не діється на вавілонському передпіллі щось пі-
дозріле. Вартові, як і раніше, не помічали нічого такого,
що могло б викликати тривогу. Невеличкий загін персів,
як і досі, копав рови,- це все, що було видно з мурів.
Отже, на вавілонському передпіллі не діялось нічого
підозрілого, тож знать і народ могли спокійно віддаватися
втіхам.
І все ж таки Набусардар відчував якийсь неспокій. Він
Ї сам не знав, за що потерпає більше-за свою кохану
чи за Вавілон. Для певності він послав до Барсіппи таєм-
ного гінця, щоб той приніс вісточку, чи не сталося якої біди
в його палаці. Він і сам з великою радістю помчав би туди
й пригорнув до грудей ту, що стала для нього сонцем і зо-
рями, теплом і світлом життя, найдорожчим і найпрекрас-
нішим дарунком. Та оскільки він не міг сам помчати до
неї, то ненадовго вийшов із залу, щоб скласти їй палке
послання.
На бистрому кілікійському скакуні вершник повіз це по-
слання до Барсіппи.
І саме в ту мить, коли він мчав мостом, перси підняли
заставки в греблях, які відділяли води Євфрату від каналів.
Могутні потоки ринули- в розчищені вдд піску русла. Ка-
нали швидко заповнювались, а вода в Євфраті почала спа-
дати.
Кір, Угбару та багато інших вищих воєначальників сто-
яли на березі й дивилися на велику справу своїх рук, на те,
як канали ковтають воду і як Євфрат плине новим річищем.
Коли подекуди вже почало оголюватись дно, перській
цар послав до міста загін розвідників. На превеликий свій
подив, вони виявили: залізні брами, які замикали вулиці,
що збігали до Євфрату, ніким не охороняються й не замк-
нені. Це було промовистим свідченням того, що Кірів план
лишився в таємниці і що Набусардар не чекає нападу
з цього боку. Воїни без перешкод проникли до центру Віч-
ного Міста, змішалися з юрбами вавілонян, які танцювали
й раділи, і почали веселитися разом з ними. Не виклика-
ючи ні в кого підозри, вони .виконали своє завдання і, під-
бадьорені успіхом, повернулися до табору.
Навіть Кір не сподівався, що все складеться так сприят-
ливо. Треба було скористатися темрявою і ввійти до Ва-
вілона, перш ніж почне розвиднятися.
Угбару негайно повів свої загони порожнім річищем Єв-
фрату. Помічником у нього був Сан-Уррі, який добре знав
місцевість. Головним їхнім завданням було пробитись до
Муджаліби, де зібралися всі вавілонські вельможі й цар.
Багато хто з вавілонян бачив, як вулицями марширують
військові загони, але прийняв їх у темряві за воїнів Набу-
сардара. Опір перси зустріли тільки біля мурів і брам Му-
джаліби.
Перші сотні перських найманців на чолі з Угбару й Сан-
Уррі вдерлись у двори Муджаліби й звідти рушили просто
до бенкетного залу.
Валтасар саме корчив гримаси, глузуючи з пророка Да-
ниїла. Ледве тримаючись у кріслі, він повертав у його
бік перекривлене, п'яне обличчя й мимрив:
- Я хотів дати йому золотий ланцюг на груди... одягти
в пурпур... третім мужем у царстві хотів зробити... І був би ,
зробив... якби Мардук не осяяв мене... якби не навіяв мені, ^
що переді мною облудник, лицемір і мерзотник! Завтра ж /
посадіть його на палю... хай він там повчає круків, які при-'
летять дзьобати його тіло, хай він там повчає, що трава/
сохне, а квіти осипаються...
Він примушував себе реготати, але сили вже покидали
його. Голова впала на груди, руки звісилися з билець кріс-
ла. В одній- із них він конвульсивне стискав двовуху
чашу.
Нараз цар нашорошив вуха. Набусардар підвів очі н
теж прислухався.
- Що за шум у коридорах, що там таке?-.занепокоє-
но спитав він і рвучко підхопився із стільця.
Тієї ж миті чиясь рука відгорнула зелено-білі завіси з
важкого шовку, що затуляли головний вхід до залу, в про-
ймі дверей з'явився перський воїн, за плечима якого видні-
лися голови інших ворогів.
- Твоя святість! Князі! - закричав Набусардар.
Валтасар почув його крик, але сп'яну нічого не второ-
їіав. Розвалившись у кріслі й розгойдуючи чашею, він без-
перервно бурмотів:
- Квітка осипається... трава сохне... Квітка осипається...
трава сохне...
Більше нічого він уже не сказав.
З усіх боків до тисячоколонного залу ринули перські вої-
ни. Вони ринули лавиною, не зустрічаючи на своєму шляху
навіть найменшого опору.
Набусардар зрозумів, що всьому кінець. Спершу від дум-
ки про це він похолов, а потім його вкинуло в жар. Най-
страшніше було те, що ніхто з бенкетників не мав при
собі зброї.
Він стрибнув до царя й хотів вихопити з його піхов меча.
Та перси виявилися проворнішими й випередили його. Він
так і не встиг оголити Валтасарового меча - перед ним
тієї ж миті постав не хто інший, як сам злий демон, сам
зрадник Сан-Уррі.
З-під його низького лоба в Набусардара вп'ялися спов-
нені смертельної ненависті очі, й він люто просичав, мов
змія:
- Нарешті я зможу послати тебе в морок потойбічного
світу! - І він з дикою силою увігнав вістря свого меча
в його широкі груди.
Набусардар захрипів і, обливаючись кров'ю, повалився
на підлогу.
М'які пелюстки червоних троянд обережно прийняли йо-
го в свої обійми. Потім поруч нього опустилася навколіш-
ки якась біла діва і, обвивши його руками, дедалі міцніше
стискала лещатами своїх обіймів. З її вуст замість теплого
дихання виривався крижаний вітер, від якого на чолі в
Набусардара виступив холодний піт. Він відчував кожну
його краплину, і вони здавалися йому такими важкими, не-
мовби хтось розкладав на його чолі срібні монети.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62