Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
ві сидіти тут розхристаному, виставляючи себе всім на
посміх.
Та Валтасар тільки махнув рукою:
- Не треба... Що це міняє? - І по щоці його покотила-
ся сльоза.
- Царю,-підбіг до нього Набусардар.-Що сталося?
Чим ми можемо тобі допомогти?
- Ох,-простогнав Валтасар, але відразу випростався
й окинув усіх темними, запалими очима.- Всі зібралися?-
спитав він по хвилині.
- Всі.
- Про що в нас нині мала йти мова, вірні мої?
- Треба відрядити до фараона послів,- відповів Набу-
сардар.
- Так, і то якомога скоріше, негайно! Треба, щоб єги-
петське військо вдарило на Кіра ззаду. Крім того,- він на
мить зам'явся,- я маю до фараона також особисте прохан-
ня. Тільки він один може розвіяти тугу мого серця. При
його дворі живе умілець, який... який лікує від безплідності
й повертає нещасним жінкам радість материнства. Ні, цьо-
го я їм не скажу. Сановники не повинні знати, що разом з
моєю смертю настане кінець династії Набонідів... Фараон
повинен виконати моє прохання й прислати лікаря з наши-
ми послами, інакше...
Хмара, яка залягла в зморшках його чола, згустилася
ще дужче.
Скупе цареве зізнання не розкрило таємниці його журби.
Невже його мучить якась невиліковна недуга?
Ідін-Амуррум заговорив першим, поки інші розміркову-
вали:
- Дозволь зауважити, твоя святість, що навіть коли
халдейські посли й доберуться до країни Мусурі, то немає
ніякої певності, що вони звідти повернуться. Ми щойно ді-
зналися про падіння міст Ура й Урука. А це означає, що
війська Кіра відрізали вже всі шляхи з Вавілона. Можна
припускати, що вони вже вийшли на Середню дорогу, най-
коротшу з тих, які ведуть через арабські провінції просто
до Єгипту.
Валтасар широко розкрив очі й заціпенів.
- Значить, Ур і Урук теж? Але ж на півдні не було пер-
сів. Кір наступав з півночі!
- Сьогодні нас повідомили, що частину війська він не-
помітно перекинув через арабські провінції.
- Але ж вони теж належали до халдейського царства!-
обурився Валтасар.
_ Так, проте більшість із них перейшла на бік персів,-
пояснив Набусардар,- з їхньою допомогою Кір, по суті, й
захопив Ур та Урук. Аравія, як цього й слід було сподівати-
ся, для нас утрачена. Очевидно, Кір не поскупився на обі-
цянки. Але це не зламає нашої рішучості. Йдеться-бо про
Вавілон, а Вавілон надійно укріплений.
- Отже, і Урук теж? - перепитав цар.- Невже його
намісникові бракувало воїнів для захисту?
- Честь і слава намісникові Урука па віки вічні! - ви-
гукнув Набусардар.- Коли він побачив, що місто доведеть-
ся здати ворогові, який значно переважає його сплою, то
наказав підпалити свій палац і разом з усією сім'єю кинув-
ся у вогонь, але не дався до рук цих хижаків.
- Хай віднині намісник Урука називається великим
князем. Його ім'я я звелю занести до царської «Книги па-
м'яті».
- Він буде взірцем для нас,- догідливе підхопив наміс-
ник Барсіппи.
- Отже, кажете, Ур і Урук,- похитав головою Валта-
сар.- Виходить, Середня дорога теж уже, напевне, в руках
правителів з Аншану?
- Так, твоя святість,- відповів начальник кінноти,-
але хай тривога не гризе твоє серце. У мене є один сотник,
про якого кажуть, що його не здожене ні найпрудкішпй
скакун, ні найбистріша стріла ворога. Пошли його в Єгипет
з посланням до фараона. Ручусь головою, що він щасливо
дістанеться туди й принесе тобі папірус з відповіддю пра-
вителя країни Мусурі.
- Хвалю твій розум. Хай буде так, як ти радиш. А ти,
князю Набусардаре, подбай про сотника й послання від Ва-
вілона. Не забудь і про моє особисте прохання. Оце, ма-
буть, і все. На сьогодні можете бути вільні.
- Тебе ще жде начальник охорони порядку,-нагадав
цареві Набусардар.
- Чого йому треба? - похмуро запитав Валтасар і
здригнувся.- Коли всьому цьому вже буде кінець?
Начальник охорони порядку, високий, смаглявий чоловік,
який звик діяти .рішуче й навпростець, квапливо змалював
Валтасарові становище в місті. Між іншим він зазначив,
що чужоземці, які вціліли й уникли розправи, розсіялися
по місту, ховаються по закапелках і переконують вавіло-
нян, що цар повинен був здати Кірові столицю без бою,
інакше, мовляв, перси силоміць здобудуть Вавілон, і тоді
його жителям не уникнути кривавої розплати. Чоловіків
нібито повбивають, а жінок і дівчат поділять між воїнами-
переможцями. Всі скарби й рухоме майно вивезуть до Пер-
сії, а Місто Міст зруйнують дощенту.
Осатанілий Валтасар підхопився з трону.
- Що ти зробив із тими підбурювачами?
- Усіх, кого вдалося спіймати, я наказав посадити на
палі. Помилував тільки одного баламута па ім'я Сурма.
Смертну кару я замінив йому довічним ув'язненням. Він
халдей, і я не хотів страчувати його разом з чужозем-
цями.
- А треба було! - Валтасар затремтів від люті.- Той,
хто підбурює народ проти царя, заслуговує смерті.
- Бунтарів стільки, що не вистачить паль, твоя святість.
- Покидайте їх до левиних ям!
- Леви теж уже.наситилися трупами.
Валтасар почервонів від гніву й крикнув:
- То потопіть їх у Євфраті!
За дверима раптом почувся гамір. Не чекаючи, поки його
пропустить сторожа, до залу вбіг воєначальник і, впавши
перед царем долілиць, захекано вигукнув:
- Кір!
Валтасар глянув на Набусардара й на інших вельмож.
Набусардар підбіг до воєначальника.
- Устань і поясни, що сталося.
- Кір іде на Вавілон!
Валтасар хотів уперто закричати, що не вірить у це, що
в Кіра не вйстач-ить на таке відваги, але крііь мури пала-
цу раптом пробилися звуки, схожі на глибокий підземний
гул.
Цар заціпенів, обличчя його спотворив вираз жаху. Він
намагався щось сказати, але слова каменем застрягли
йому в горлі. Губи залишилися напіврозтуленими, руки об-
висли, лоб укрив холодний піт, тіло пройняв дрож.
Нараз над суцільним гулом злетів пронизливий крик
перських сурм і вдарився у стіни розкішного царського па-
лацу, що, ніби могильник слави безсмертних династій, зді-
ймалися на пагорбі Бабілу.
А Валтасар стояв, мов камінна статуя. Слух його був
напружений до краю, а погляд непорушне втуплений у ва-
вілонське передпілля, де, наче з глибини підземного царст-
ва, сунула тьма-тьмуща перського війська, сунула невтрим-
но, як зовсім недавно перед битвою під Пагорбами.
Вітер відносив хмари куряви з-під копит перської кінно-
ти, що, наче розгнівана орлиця, летіла над полями до мурів
Вавілона. Чорною хмарою насувалися ворожі полчища.
Здавалося, вони закрили вже не тільки обрій, а навіть і
саме небо. Воїнам не було ліку. Нескінченна лавина стом-
лювала зір, сковувала думку і вселяла страх у душу.
На тераси Есігіші висипали мешканці цитаделі. Від вер-
ховного писаря до останнього слуги-всі хотіли побачити
цей страхітливий смерч, що насувався на мури Вічного
Міста.
Отямившись від першого потрясіння, Валтасар теж піді-
брав поли одежі й вибіг із залу на горішню терасу. Важко
дихаючи, він дивився згаслим зором на північ і на схід. Бо
саме там розверзлася земля, бо саме звідти наближалася
ця лавина. Кіннота невтримно мчала до мурів Вавілона.
Войовничий рев виривався з горлянок переможців. Під сот-
нями тисяч копит гула земля. Оглушливі сурми й барабани
стрясали повітря.
З дахів цитаделі не можна було як слід щось розгледіти
на такій відстані. А Валтасарові страшенно кортіло поба-
чити в бойовій колісниці песиголовця Кіра, зазирнути в на-
хабну пику перса. Та, хоч як жалійся богові Ану з Урука,
на такій відстані все одно нічого не добачиш.
І раптом Валтасарові сяйнуло в пам'яті, що фараон Ама-
сіс колись на знак вічної дружби подарував йому далеко-
глядну трубу. Цей винахід єгипетських мудреців тепер ста-
не йому в пригоді. Хай буде благословен фараон Амасіс!
І цар нетерпляче гукнув радникові:
- Принеси мені трубу, ту, фараонову! Хай цар поба-
чить...- гірка посмішка скривила його губи,- ...хай цар
побачить царя!
Коли трубу принесли, Валтасар весь аж затремтів від
нетерпіння й тамованого страху. Він підносив її то до право-
го, то до лівого ока. Картина на підступах до міста була
невиразна. Все зливалось в якийсь безформний потік.
Можна було помітити лише, як швидко накочується лавина
перського війська.
- О,-скрушно зітхнув цар,-хтось замінив дорогоцін-
не скло в трубі звичайним! Хто це зробив? -люто закричав
він.-Хто з вас це зробив? Хто посмів?
- Може, скло само втратило з часом свою чудесну здат-
ність бачити на відстані?-висловив здогад котрийсь із
сановників.
-Гм!-здивувався Валтасар.--Само втратило чудес-
ну здатність бачити на відстані?..
- Або,- значуще докинув Набусардар,- це - таємниче
явище природи, і його слід витлумачити як попередження
володареві Вавілона: фараони Мусурі такі ж непостійні, як
і це відкриття їхніх учених мужів.
- Ти вважаєш, що це чудо?
- Я не вірю в чудеса, але ще раз користуюсь нагодою
застерегти твою святість - не треба покладатися на допо-
могу Єгипту!
- Фараон заприсягся мені богом Амоном, що нападе на
персів з тилу. Адже вони загрожують і Єгиптові.
- Саме тому, твоя святість.
- Я тебе не розумію, Набусардаре. Ти завжди думаєш
не так, як я. А як же наш посол до фараона?
- Кір оточив Вавілон з усіх боків. То як же він зможе
звідси вибратися? Ми замкнені з усіх боків. Кір зайняв
підступи до Вавілона,-підкреслив Набусардар,-але ми
самі, по суті, цього хотіли, бо для нас вигідніше бити його
з-за мурів. Твою святість я поставив про це до відома.
- Так, але, як я вже казав, у мене до фараона особисте
прохання, мені потрібна мудрість його чудодія-лікаря. На-
бусардаре, я пропащий...
- Довірся мені, царю царів, я вже стільки разів просив
тебе про це. Заприсягаюся Нінібом, дарувальником сили, і
войовничою Іштар Арбельською, що не складу зброї, поки
не принесу тобі відрубану Кірову руку разом з його мечем.
Хай будуть спокійними твої дні і хай ніщо не тривожить
твоїх ночей. Вавілон ніхто не здатний здолати, і ніхто не
здатний його знищити.
Валтасар витер долонею вогкий лоб і потер кісточками
пальців скроні, думаючи свою гірку думу. Набусардар не
знав, зовсім не здогадувався, що так гнітить цареве серце.
Останній у роду, останній... бо демони обертають плодонос-
ні лона жінок на пустелю й попіл. Кір під Вавілоном, а він,
без нащадка, стоїть на розкішній терасі стародавньої фор-
теці й дослухається до ревіння війська того, в кого є і на-
щадки, і могутність, і слава.
- Я...-почав Валтасар, але сльози застелили йому очі.
їх ніхто не сміє бачити! Ніхто не сміє бачити слабості
великого володаря!
Поки він боровся з собою, хтось вигукнув:
- Колісниця бога Сонця, а за нею - Кір!
Колісниця бога Сонця, а за нею - Кір...
Валтасар потер очі, однак нічого не побачив, анічогісінь-
ко. Він чув лише виразні звуки чужинницьких сурм, які
сповіщали про наближення почту перського царя. Вони
лунали гучно й сповнювали Валтасарову душу дедалі біль-
шою тривогою. Він крадькома озирнувся. Може, піднятися
ще вище, на вежу звіздарів, яка стоїть пусткою після його
вступу на трон? Та при згадці про неї перед очима в ньо-
го раптом постало тіло звіздаря, простерте на підлозі. В на-
паді люті він наказав убити вченого мужа, бо той за сяян-
ням небесних світил передрік, що Валтасар занапастить
своє царство. І ось тепер звіздар кличе його туди, нагору,
щоб повторити своє пророцтво. Мертві повертаються до жи-
вих. Мертві застерігають, мов перст долі.
- Ні, я туди не піду,- вихопилося в нього.
- Куди, твоя святість?-здивовано запитав Набусар-
дар.
- Туди, нагору,- і Валтасар скосив очі на вежу.- Звід-
ти видно Кіра.
- Настане час, і ти його побачиш -зблизька, царю й во-
лодарю Вавілона. Це станеться тоді, коли мої воїни прине-
суть тобі на списах його бездушне тіло. А зараз нам треба
повернутися до своїх обов'язків. Я прошу, щоб ти відпу-
стив мене. Моє військо жде мене, хоч воєначальники давно
одержали накази на випадок появи під містом ворога. Хва-
ла людській мудрості - я не помилився, призначивши на-
ступником Набі-Іллабрата начальника лучників Ісма-Еля.
Вияви йому свою ласку, царю, дозволь особисто віддати
шану цареві Вавілона. Він це заслужив. Ісма-Ель - стрі-
ляний воїн.
- Гаразд,- кивнув цар.- А ти, князю, поспішай до сво-
го війська, щоб не запізнитись.
- Будь благословен і не забувай, що при першому ж
штурмі міських мурів твоє військо засипле ворога стріла-
ми, як піщана буря засипає подорожніх у пустелі. Якщо ти
ще трохи побудеш тут, то станеш свідком того, як рови й
вовчі ями поглинуть Кірову кінноту. Перси ще відчують,
хто у Вавілоні цар, і пересвідчаться на власній шкурі, яка
хоробра в нього армія.
- О, так, так! - аж засяяв Валтасар.- Коли ти поруч,
я завжди почуваю себе могутнім і безсмертним.
- Ти й справді могутній й безсмертний, царю царів.
- О, так, так, Набусардаре... Іди, іди до своєї армії.
Я відчуваю в собі сили чинити опір не те що персам, а й
усьому світові. Твоя правда, я могутній і безсмертний. То
чого мені боятися стріл ворога? йди до свого війська, будь
для нього опорою, як я буду опорою для своїх підданих.
Набусардар востаннє віддав йому честь і в супроводі во-
єначальників покинув цитадель.
Валтасар обернувся до сановників та інших членів дер-
жавної ради. їхні обличчя відбивали страх і нетерпіння.
Всі думали про свої домівки й родини, і він відразу ж зро-
зумів, що вони ждуть, коли він їх відпустить.
- О легкодухи! Чого ви боїтеся, коли з вами цар?-за-
питав Валтасар.
- За свої статки, дружин і дітей! - вигукнув намісник
Барсіппи.
Цар ображено посміхнувся:
- Ваші статки, ваших дружин і дітей захищають мої
воїни й міські мури. Вам нема чого боятися. Кір незабаром
зрозуміє свою помилку й марність цього походу. Я вірю
Набусардарові.
Звідкись знову долинув вигук:
- Кіннота провалюється в рови! І коні, і воїни запада-
ються в землю!
- А пращники падають на гостре пакілля у вовчих
ямах!
Людей, що стояли'на терасах Есігіші, охопила мстива
радість. Перські воїни заслуговують ще страшнішої смерті!
Залунали вигуки:
- Хай буде благословен Мардук!
- Хай славиться наш цар!
- Хай живе непереможний Набусардар!
Валтасар підбіг до краю тераси, де росли катальпи й
форзиції, і, обриваючи від хвилювання листя, кричав:
- Кір зрозуміє свою помилку! Так, він зрозуміє, що
халдейське царство - не Мідія й не Сірія, аби упасти від
власної слабості! Вавілон - не Ніневія й не Єрусалим, щоб
від нього не лишилося каменя на камені! Цар Валтасар -
не Астіаг, від якого розбіглося власне військо! Вавілон
вічний, а його цар - безсмертний!
Він немовби струснув із себе жах, обвів жвавим погля-
дом бастіони й дахи будинків. Скрізь стояли воїни, балі-
сти й катапульти. Біля них височілії купи стріл і ядер,
укриті сирими шкурами й мокрим ганчір'ям та полотни-
щами, щоб захистити їх від запальних стріл ворога.
Цар сповнився почуттям власної гідності. Але потім він
перевів погляд на вавілонські вулиці й похолов від картини
неймовірної паніки, яка будь-коли охоплювала місто, на-
селене дітьми роду людського.
Плач і стогін долинали знизу. Люди метушилися довко-
ла своїх осель. Здавалося, розважливість і витримка зра-
дили халдеїв, їхні душі пойняло страшне сум'яття. Вони
не здатні були думати вже ні про що, крім близької смерті
і жорстокості ворога. Втративши над собою владу, люди
не могли протистояти паніці й хаосові, як не може проти-
стояти їм кожен, кого проймає неймовірний страх.
Однак із терас Есігіші можна було спосгерігати тільки
те що коїлося на вулицях. А тим часом у покоях палаців,
старанно захованих від людського ока, демони господарю-
вали ще спритніше: вельможі вкрай розгубилися, не зна-
ючи, що їм рятувати в першу чергу - своє життя чи добро?
Ті, які ще не повністю піддалися страхові, наказували ра-
бам ховати речі в глибокі підземелля, і раби зносили туди
розкішні килими й дорогі вишивки, надривалися під тяга-
рем скарбів, накопичених десятками поколінь і нинішніми
здирниками: скрині з золотом і коштовностями закопували
в садах; розкішні заморські тканини й шкури замуровува-
ли в стінні тайники. На той випадок, якби все ж таки до-
велося покинути домівку, кожен член родини мав під оде-
жею на грудях мішечок з коштовностями. За поясом у всіх,
навіть у жінок і підлітків, поблискували кинджали. На
подвір'ях іржали загнуздані коні, бо що, як раптом дове-
деться тікати з міста?
Будинок начальника торгового відомства стояв у Верх-
ньому Місті, якраз навпроти царського палацу. Широчен-
на брама з дерева усу, оздоблена бронзою й тібетською
яшмою, горіла позолотою. Вона й зараз мінилася на сонці
всіма барвами веселки.
Зненацька брама відчинилася, і з неї на вулицю вибігла
тендітна дівчина. Кожен рух її видавав страх. Вона ляк-
ливо озирнулася й сховалася за велетенську діоритову ста-
тую крилатого бика, який охороняв вхід до палацу. Дівчи-
на немовби збожеволіла.
- Моя дочка!-розпачливо закричав начальник торго-
вого відомства, невідривне дивлячись на дівчину.
І саме в цю мить на вулиці з'явився загін воїнів.
Дівчина кинулася їм назустріч. У її волоссі, зібраному.
ззаду вузлом, виблискували дорогі шпильки. Вона впала
перед воїнами навколішки і, повзаючи по бруківці, блага-
ла, щоб вони простромили її мечем. Вириваючи з волосся
коштовні оздоби й кидаючи їх як винагороду воїнам, бідо-
лаха кричала:
- Жорстокі Кірові воїни хочуть поглумитися з нас...
Я не віддам своє тіло... цим варварам з Персеполя й Ек-
батан. Краще ви вбийте мене!
Сановник учепився пальцями в ланцюг на грудях і за-
кричав:
- Моя дочка! Не вбивайте її! Моя дочка!..
А дівчина тим часом уже розірвала поворозку й оголила
груди, благаючи простромити мечем її серце.
Сурмач загону відштовхнув її з дороги, їм зараз було
не до жіночих примх. Дівчина відлетіла на кран хідника,
і шпилька, яка стирчала у волоссі, вп'ялася їй у горло.
Вона впала під ноги кучерявому хлопчині, який тягнув на
вірьовці священне біле козеня, щоб принести в жертву бо-
гам,- може, вони збережуть йому життя.
Але, забачивши раптом печать смерті на обличчі н дів-
чини, хлопчина випустив із страху вірьовку, кинувся до
неї й залементував:
- Сестро, моя дорога сестричко!
Сановник завив, мов звір, і почав рвати на собі волосся.
Негайно покликали двірського лікаря. Випивши кілька кра-
пель якогось відвару, розчиненого в молоці, він прийшов
до тями, але безперервно шепотів:
- Я ж казав, що з Кіром треба поладнати миром. Не
можна було відсилати його послів з відмовою. Тепер ми
самі вбиватимемо себе, вбиватимемо один одного.
Валтасар мимохіть схопився за горло іі обмацав гост-
рий кадик. Марні, але справедливі слова! Тяжкі часи на-
стали для Вавілона. До царства, в якому править меч, при-
ходить смерть. Перед цим невблаганним законом не всто-
їть навіть Місто Міст. Битва відбудеться не тільки з воро-
гом під міськими мурами. Вона почнеться й тут, серед
своїх. Пригадаються тисячі кривд і чвар, заворушаться
бунтарі, душогуби, зрадники, користолюбці, скнари й усяка
інша потолоч, яка заради наживи не побоїться схопити
за горло навіть самого царя.
Валтасар іще міцніше стиснув підборіддя довгими паль-
цями. Незважаючи на вересневу задуху, він відчував, як
по спині в нього котиться холодний піт, усвідомлював свою
беззахисність перед слугами, чиновниками й придворними.
Скільки підступних зрадників може ховатися під їхньою
смиренною личиною? Хто знає, може, саме он той чорно-
бровий писар або он та рум'янощока швачка тільки й чека-
ють нагоди, щоб убити свого царя. Найбезпечніше тепер
у палатах, які охороняють вірні воїни.
- Туди,- сказав він і, надівши на шию ланцюг, немовби
цих кілька золотих кілець могли замінити йому міцний пан-
цир з лусок, почав спускатися з тераси.
Начальник управління шляхів приєднався до нього й
попросив:
- Відпусти й мене, твоя святість. Ми присяглися чесно
виконувати свої державні обов'язки, але на нас лежить
також турбота про свої родини.
Щоб приховати власний страх, цар силувано Гі глузливо
посміхнувся:
- Ще б пак! Ви завжди віддавали перевагу своєму дому
перед царським палацом і своїм родинам перед нашою
державою. То хіба можете ви в цю хвилину бути іншими?
- Присягаюся тобі, царю царів, що, піклуючись про своїх
близьких, я не забуваю й про інтереси держави.
- Можливо,- зітхнув цар,- але завжди було так, зав-
жди і скрізь, що в тяжкі хвилини прибічники царя трима-
лися поблизу свого володаря й не покидали його заради
дружин та дітей.
- Тоді вважай, що я звернувся ідо тебе з цим прохан-
ням тільки від свого імені. Можливо, це тільки я піддався
нікчемному страхові, коли побачив труп дочки його світ-
лості начальника торгового відомства. Я теж залишив удо-
ма дочку, а вона для мене все, твоя святість.- І на очах
у нього заблищали сльози.
- Що ж, іди. Врятуй її й приведи до мого гарему,-
зловтішне сказав цар, щоб завдати йому ще тяжчого
болю.
- Царю! - пролепетав той і впав Валтасарові в ноги.
- Я сказав, що відпускаю тебе. Можеш іти!
З юрби долинув голос барсіппського намісника:
- Просимо твою святість відпустити й нас. Нашим па-
лацам загрожують грабунок і знищення.
- Он як?! - розлютився цар і гучно втягнув у себе по-
вітря, яке вібрувало від звуків перських сурм, гуркоту
бойових колісниць і тупоту буйногривих коней.
Гук, виття й ревіння війська були такі оглушливі, наче
вони виходили з-під терас Есігіші. Валтасар мимохіть за-
горнувся щільніше в багряницю і знітився.
Але щоб ніхто не побачив на його обличчі страху, він,
затинаючись, сказав:
- Чого ви тремтите? Набусардарова армія поскидає Кі-
рових вояків у Євфрат, мов те падло.
Перські важкоозброєні воїни готувалися до першого
приступу. Воєначальник Угбару сподівався взяти місто
штурмом фортечних мурів. Він не сумнівався в успіхові свог-д
добре продуманого плану. Був переконаний, що пробивна
сила Кірової армії переважає міцність вавілонських фор-
тець,
На всі запитання воєначальників і царя він відповідав
однозначно:
- Вони здадуться, ми візьмемо місто з першого ж при-
ступу.
- А якщо наші сподівання й припущення все ж таки
не справдяться? - засумнівався Кір, коли маги вже готу-
валися принести останні жертви й запашний дим з вівта-
рів здійнявся вище вершечка вежі Етеменанкі.
- Вони не встоять, царю царів, присягаюсь зіркою Со-
під, на якій перебувають душі блаженних. Хай Ахурамазда
не допустить мене туди, якщо я не виправдаю твоїх споді-
вань. Ще ніколи я не був такий упевнений, як перед цією
битвою.
- А що передрікаєш ти,, князю?-звернувся Кір до
Сан-Уррі.- Ти халдей і добре знаєш сили своїх. Ти був
заступником Набусардара, начальником вавілонського кор-
пусу.
Сан-Уррі глянув з-під низького лоба на Кіра маленькими
чорними очицями. В його погляді можна було прочитати
невдоволення тим, що перський володар не вшанував пою
ще жодним військовим чином і величає лише князем. Він
мріяв про те, як вступить до переможеного Вічного Міста
на чолі загону-з пишними відзнаками високого персько-
го воєначальника. Одначе Кір і досі вперто зволікав.
Захоплений уявою про свій блиск, Сан-Уррі всміхнувся:
- Будь-яке місто можна взяти з першого ж приступу,
та одного воєначальника для цього замало. А тим часом
ти, царю, доручив Угбару керувати штурмом усіх зовніш-
ніх укріплень... Як на мене, то було б правильніше, якби
Угбару керував штурмом укріплень Барсіппи з заходу, а
штурм вавілонських укріплень зі сходу ти б доручив ко-
мусь іншому.
- Угбару-мій найкращий воїн і в мене немає підстави
не довіряти йому.
- Угбару чудовий воїн, це правда, але, можливо, серед
твоїх прибічників знайшлася б людина, яка краще знає
слабкі місця вавілонських мурів.
- Я не знаю такої людини серед своїх прибічників,-
покрутив головою цар.
Сан-Уррі опустив очі, його райдужні сподівання на чин
вищого воєначальника розвіялись остаточно.
Забувши про скромність» він випалив:
- Я до твоїх послуг, царю царів і володарю світу! Я
поведу твої лави на південно-східні укріплення, за якими
розташоване Храмове Місто. Жерці Есагіли вблагають
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62